Статті

Інтеграція та інклюзія – «за» чи «проти»

Сучасне суспільство чутливе до зовнішніх змін протягом останніх десятиліть почало змінювати своє ставлення до однієї із уразливих верств населення – осіб з порушеннями в розвитку. В середині ХХ століття  основна частина неповносправних перебувала в закладах більш-менш закритого типу – школах-інтернатах, незначна частина осіб з порушеннями в розвитку (особи з порушенням зору і слуху) працювала, на спеціальних підприємствах, утворених їхніми товариствами( УТОГ,УТОС), хтось був зайнятий на непривабливих місцях праці, а основна кількість неповносправних осіб перебували вдома, живучи на мізерну пенсію, виділеною державою.

Життя не стоїть на місці. Ми стали відкритішими до світу, змогли побачити інші форми взаємодії суспільства і осіб з інвалідністю в ближньому і далекому зарубіжжі. Дещо ми змогли перейняти, а деякі речі до сьогодні не можуть здолати сформовані застарілі стереотипи стосовно неповносправних: їх місця навчання, праці, життєдіяльності. Явище «Інклюзії» осіб з інвалідністю у соціум вже давно стало звичним для наших західних сусідів, США, Канади. Це означає, особи, що мають особливості в розвитку живуть так само як і решта членів суспільства( ті самі права і можливості) і отримують кваліфікований супровід з боку держави. Навіть термін «Інвалід» – ярлик, який суспільство начіпляє на осіб з особливостями в психофізичному розвитку(ОПР) в провідних державах світу давно вийшов із вжитку. Демократичнішими стали звертання та позначання цієї уразливої частини населення – «неповносправні», «з особливостями в розвитку».

Громадяни країн з ОПР пост-радянського простору пройшли тернисті шляхи від позначень «дефективні», «аномальні» до сучасних, демократичних назв. Але упередження залишилися… Мало хто може назвати визначних людей сучасності і минулого, які досягли вчених ступеней, найвищих вершин майстерності, стали прикладом для наслідування. Для пересічного українського громадянина прикладом є наші спортсмени із пара-олімпійських видів спорту, які стабільно посідають призові місця у світовому рейтингу. А що говорити про інших?

Як ми поводимося, коли зустрічаємо в своєму товаристві особу незрячу, нечуючу, візочника. Чи може наша свідомість дозволити нам сприймати його як повноправного члена суспільства, конкурента на сучасному ринку праці. Пригадайте, як зазвичай поводяться пересічні громадяни, коли їм доводиться тривалий час перебувати поруч з особою з інвалідністю. Чи готові ми надати кваліфікований і потрібний супровід в їх безбар’єрному пересуванні, альтернативній комунікації, спеціальному облаштуванні робочого місця чи місця навчання. Ці явища «Інклюзії» ще в майбутньому для нашого суспільства, хоча в провідних країнах світу візочники можуть безперешкодно пересуватися містом, заїзджати в будь-які місця загального користування; нечуючі в кожному державному місці можуть послуговуватися  допомогою перекладача жестової мови; особи з ментальними порушеннями залучаються до громадських робіт, привабливих для них і їхніх родин. Звичайно, і в нашій державі є позитивні приклади для наслідування. Але вони є результатом лобіювання громадських організацій самих інвалідів, їхніх родин. «Державну політику реформ стосовно інвалідів повинні вести самі особи з інвалідністю». Але у Верховній Раді серед депутатів ми можемо бачити лише одного п. Сушкевича( особу з інвалідністю) – але, як знаємо народну приказку, «Один в полі не воїн».

Все-таки не завжди легко і комфортно працювати поруч з людиною, яка має певні особливості в розвитку: лишній раз повинен підтримати, повторити, потратити час, якого завжди катастрофічно не вистачає. Часто батьки з острахом спостерігають, як місце поруч за партою їхнього улюбленого «чада» займає дитина, що відрізняється чи то мовленням, чи рухами  чи якимись іншими візуальними проявами. А дитина уже в 3 роки, як свідчать науковці відчуває «інакшість» іншого малюка. На підприємстві нерозуміння причини, що спровоковують повільність рухів, невиразне мовлення, запізніла реакція можуть викликати зайву дратівливість, агресію. Тому треба бути добре поінформованим, емпатійним, чуйним щоб не сформовувати негативних упереджень і стереотипів, які знову будуть кидати в ізоляційний табір наших співгромадян. «Державну політику реформ стосовно інвалідів повинні вести самі особи з інвалідністю».. Але у Верховній Раді ми можемо бачити лише одного п. Сушкевича – а, як знаємо народну приказку, «Один в полі не воїн». ЗМІ недостатньо уваги приділяють поінформованості населення про життєві успіхи і таланти таких осіб, їх унікальність, їх значимість для нашого добробуту. Слід пам’ятати, що в повсякденній суєті « …ми забули про серце людини! Для нас воно – це лише місце слабкості, сентиментальності, суб’єктивних емоцій. Ми повинні відкрити серце, як місце, де приховане джерело життя – та сила, що дозволить нам вирватись із полону нашого егоцентризму, допоможе зростати, ставати відкритішими до інших та віднайти первозданну, глибинну красу Людини», людини з порушеннями в розвитку.

Для того, щоб ми себе називали повноправними європейцями, не азіатами –працюймо дружно, щоб про масові випадки такого явища як «Інтеграція» чи «Інклюзія» говорити не стало запізно.

Пропонуємо декілька питань, для з’ясування свого ставлення до осіб з інвалідністю в нашому суспільстві:

Чи є у мене довготривалі стосунки із особами з інвалідністю?

Якщо так, тоді:

1.Чи знаю я історію, яка привела до інвалідності мого знайомого.

2. В чому полягають мої стосунки ( спостерігач, супроводжувач, «член сім’ї», свій варіант)

3. Чи буває ця особа на моїх святах, вдома., чи запрошу її на весілля, свій ювілей

4. Чи знайомі з нею мої друзі, їх ставлення, його динаміка.

5. Чим я зумів бути корисним своєму знайомому

6. Чим мій знайомий з інвалідністю став мені корисним, як я помінявся на краще

Якщо ні, тоді:

1. Які стереотипи перешкоджають мені контактувати з особами з інвалідністю (страх, забобони, байдужість, жалість, свій варіант)

2. Які упередження існують в моєму найближчому оточенні стосовно неповносправних.

3. Які впливає ЗМІ, суспільна думка на формування ставлення до осіб з інвалідністю.

4. Які би я міг зробити кроки стосовно покращення життя неповносправних.

5. Які фільми, твори сприяють формуванню позитивного ставлення до неповносправних.

6. Хто повинен лобіювати інтереси осіб з інвалідністю.