Тіні забутих предків: трансгенераційний підхід у психологічному тренінгу
Статті
Тіні забутих предків: трансгенераційний підхід у психологічному тренінгу
12.06.2014
На тренінгах для безробітних нерідко обговорюється питання мотивації – до працевлаштування, до відкриття власної справи, мотивації бути успішним тощо. І цю тему ми переважно висвітлюємо з, так би мовити, американських позицій «self made mаn» («людина, яка сама себе зробила»). Ми говоримо про задоволення потреб, про постановку цілей, про планування. Але нерідко чимало учасників погано це сприймають, наводячи у відповідь різноманітні причини, чому вони не можуть щось зробити. Іноді бувають парадоксальні ситуації. У Києві безробітні з доброю освітою, з досвідом роботи всіляко відхрещуються від ідеї створити власну справу. Натомість, у маленьких містечках знаходяться люди, які прагнуть відкрити свій бізнес та готові задля того працювати, попри можливі перепони та тиски з боку влади.
На одному з тренінгів ми спробували поговорити про мотиви нашої поведінки у дещо іншому контексті. Пам’ятаєте картинку, на якій мотивацію зображують у вигляді айсбергу. Це ілюстрація поділу мотивації на усвідомлювану та неусвідомлювану. На тренінгах ми переважно говоримо про усвідомлювані мотиви. А що ж з неусвідомлюваними мотивами, як вони визначають нашу поведінку?
Аналізуючи особисті проблеми, ми шукаємо їх ймовірні причини у минулому. І часом це минуле виявляється дуже далеким – наші негаразди пов’язані з минулим наших батьків, дідів, прадідів, інших предків, яких та про яких ми навіть нічого не знаємо, але котрі, як тінь, завжди з нами.
Про механізми такого впливу досить детально і доступно написано у книзі французького психолога Анн Шутценбергер «Синдром предків».
Здається, вже досить багато людей, навіть далеких від психології, знають про таке явище, як індивідуальне несвідоме (коли вчинки, поведінка людини визначаються її неусвідомлюваними, прихованими, витісненими бажаннями, які здебільшого не схвалюються, а то й прямо забороняються суспільством). Але крім індивідуального є ще групове, колективне несвідоме. Детальніше про індивідуальне та колективне несвідоме можна прочитати, в першу чергу, у З. Фройда та К.Г.Юнга.
У роботі А. Шутценбергер йдеться якраз про групове несвідоме. Що це таке, у чому його суть? Кожна родина живе за певними нормами та правилами, які передаються з покоління у покоління шляхом виховання. Але у кожної родини є і свої неписані правила, про які прямо не говорять, але яким слідують її члени. А ще у кожної родини є свої «скелети у шафі» - події, які прагнуть приховати, просто забути, про які не можна говорити вголос; померлі члени сім’ї, яких не вшанували та не оплакали належним чином; ті, хто зганьбив честь сім’ї, тощо.
Сім’я (у широкому значенні) – це свого роду система, у тому числі й інформаційна, яка зберігає усі пов’язані з нею знання. І незалежно від того, наскільки точно та повно члени сім’ї знають чи не знають свою історію, ця інформація все одно присутня у нашому несвідомому та у несвідомому наших нащадків. І вже впливає на наш та їх вибір, на нашу та їх поведінку.
Одне з ключових правил, до якого прагне індивід у сімейній системі, – правило справедливості, тобто те, що індивід дає сім’ї і що від неї отримує, має знаходиться у деякому балансі. Тоді людина може відчувати базову безпеку.
Однак у житті з людьми часто чинять несправедливо (у сім’ї, на службі, а іноді й у національних стосунках). У більшості з нас є досвід пережитої несправедливості, коли ми, як нам здається, отримали не те, на що заслужили. Сімейна несправедливість – це питання суто індивідуальне та потребує вивчення у кожному конкретному випадку. Але й більшість великих груп, таких свого роду національних сімей, мають колективні історичні травми, що передаються з покоління в покоління. Проаналізуємо, як проявляється національна несправедливість на прикладі нашої недалекої історії.
Протягом останніх ста років наша країна пережила дві кровопролитні світові війни, революцію, розкуркулення, репресії, депортації, кілька голодів. Про ці події написані сотні історичних книг з конкретними фактами та цифрами. Але за кожною з цих цифр стояли мільйони конкретних людей, чиє життя незворотно змінилося. Та, якщо вірити А. Шутценбергер, змінилося не лише їх життя, але й життя їхніх нащадків на кілька поколінь вперед.
Яке послання отримало нинішнє покоління українців від своїх предків?
Революція 1917 р. та події, що за нею слідували, змінили звичний для мільйонів людей порядок. Навряд чи більшість сприйняла ці події з великим ентузіазмом, але під тиском воєнної агресії змушена була змиритися. Нова система організації суспільного життя кардинально відрізнялася від попередньої і нівелювала те, що було значимим раніше: приватну власність, свободу віросповідання, традиції. Порушився базовий принцип: як працюєш – те й маєш. Людина могла важко гарувати, але у неї могли все забрати. Та ще й на додачу змушували її визнавати такий стан речей справедливим. Але це не давало відчуття справедливості. Характеризуючи подібні ситуації, А. Шутценбергер зазначає: «Вони ображені на того, хто з ними погано вчинив. Це «роз’їдає» та деформує особистість, точить її зсередини. Люди таять образу, яка живе у них та робить свої справи» [1, с. 42].
З цього приводу згадую, як мій дідусь, якому було за вісімдесят, розказував, як їх розкуркулювали, викинули з нової хати з парою горщиків. Скільки образи було в його словах, коли він розповідав, як його зі старшим братом побили нізащо. Минуло більше сімдесяти років, а біль та образа нікуди не ділися, вони жили у ньому весь цей час. А бабуся з гіркотою згадувала, як у роки голоду вона разом зі своєю мамою за харчі пряли за деяких сільських дівчат, що гуляли з червоноармійцями. А її старший брат-комірник потай приносив з колгоспної комори хоч якийсь харч, ризикуючи опинитися у тюрмі.
А скільки ще подібних історій вони не розказали. А скільки літніх людей так і не спромоглися щось розказати про ті часи, бо не побороли свого глибинного страху перед радянської владою, якої на той час вже кілька років як не було. А скільки людей просто не дожили до того часу, коли можна було про таке говорити.
Часто ті, хто пережив якісь трагічні події, не в змозі працювати з травмою, їм не хочеться згадувати все те, що вони пережили. Напевно, більшість, хто мав радянське шкільне дитинство, можуть пригадати зустрічі з ветеранами напередодні 9 травня, на яких розповідали про героїчну боротьбу радянського народу проти фашистів. Але я не можу пригадати, щоб мій дідусь вдома розказував щось подібне. Лише пізніше окремі уривки, які не зовсім узгоджувались з ура-патріотичними фільмами.
Наступне покоління, їх діти, відчувають цю травму вже через батьків, тому таку цінність для них становлять звичайні людські блага: їжа, житло тощо, щоб не гірше, ніж у людей. Мало знайдеться у нас дітей, в яких би мами з бабусями не упихували ложками їжу навіть крізь сльози, аби дитина не була голодна.
І лише третє покоління, яке вже дуже далеке від тих травмуючих подій, адже пройшло вже багато часу, може мати сили для того, щоб вивчати той важкий досвід, про який друге покоління не хотіло знати, а воліло забути. Тому внуки починають розпитувати своїх дідусів та бабусь, та навряд чи отримають правдиві відповіді про те, що перші прагнуть забути [2].
В. Волкан наголошує на важливості фактору скорботи, оплакування, що робить втрату реальною. Необхідно знайти спосіб переробити травму так, щоб про неї не забували, не ховали, але пам’ятали про неї з миром. А ми десятки років були позбавлені можливості знати про трагедії, оплакувати та пам’ятати їх жертви [3]. Знання про події вмирало разом зі свідками, але пам’ять жила у несвідомому майбутніх поколінь. Та це була не пам’ять з миром, а пам’ять, що роз’їдала зсередини. Витіснення спогадів не минуло безслідно, воно зробило життя учасників трагічних подій сірим, спрощеним, блокувало самореалізацію. У скількох сім’ях домінував принцип «Не висовуйся!». І весь цей досвід передався наступним поколінням.
Ще одна важлива подія відбулася на початку 90-х років – це розпад СРСР – ще одне порушення принципу справедливості для частини громадян.
Для переважної більшості людей цей процес супроводжувався матеріальним зубожінням, втратою заощаджень, накопичених або за роки важкої праці, або жорсткої сімейної економії. Змінилася система моральних цінностей: те, що раніше засуджувалося, тепер стало показником успіху. Змінилася громадська позиція. Одні нарешті здобули право вільно вигукувати дідівське гасло «Слава Україні», споруджувати нові пам’ятники новим героям, розказувати те, що раніше мали замовчувати. Інші абсолютно не прийняла цю ситуацію, ментально залишилися жити у Радянському Союзі впродовж останніх двох десятків років. Вони захищали від демонтажу пам’ятники колишнім героям, за звичкою вороже ставились до США та НАТО і мріяли якщо не опинитися у СРСР, то бодай у ньому померти.
Отже, якщо поглянути на питання мотивації з позицій трансгенераційного підходу, то «кожен індивід, прагнучи покращити своє життя та розв’язати проблеми, не може зробити цього доти, доки у нього не буде впевненості у справедливому порядку» [1, с. 41].
Список використаних джерел
1. Шутценбергер А.А. Синдром предков: Трансгенерационые связи, семейные тайны, синдром годовщины, передача травм и практическое использование геносоциограммы. – М.: Изд-во Института психотерапии, 2005. – 256 с.
Методологія та практикум
.jpg)
