А як роблять інші, або роздуми, навіяні поїздкою до Європи

Протягом останнього року мене довелося проводити семінари та тренінги по невеличких містечках. У ході нашої спільної роботи піднімалося чимало насущних життєвих питань відносно роботи, можливості її знайти, ставлення роботодавців до працівників, ставлення держави до підприємців тощо.

Думаю, ні для кого не буде дивиною, що тональність цих розмов здебільшого мінорна. Я не думаю, що ми у наших проблемах дуже унікальні. Тому мені цікаво зрозуміти, а як з цими труднощами справляються інші.

У статті я хочу поділитися враженнями про відвідування Франції у березні 2012 року. Відразу відзначаю, що мої враження, як декому може здатися, це не твердження на кшталт того «як у них все добре». Швидше я дотримуюся думки, яку колись прочитала в Оксани Забужко: «Не треба плутати туризм з еміграцією та думати, що там груші на вербі ростуть».

Отже, кінцевим пунктом нашої робочої поїздки викладачів та студентів соціально-психологічного факультету Житомирського державного університету був Вік-ан-Бігор - невеличке містечко на південному заході Франції з п’ятитисячним населенням та більш ніж тисячолітньою історією. До Парижа щось близько 800 км, до найближчого великого міста – Тулузи – до 200 км. Великих підприємств немає, основні статті доходу – сільське господарство та туризм. По наших мірках ­- глуха провінція.

Я залишаю поза рамками цієї статті питання про державну політику, суспільний устрій, законодавство тощо. Це просто мої враження про буденне життя пересічних французів. Під час поїздки ми мали можливість відвідати невеличкі підприємства, навчальні заклади, органи місцевого самоуправління та пожити у французьких сім’ях.

Почнемо з системи управління. Ні, не державного, місцевого. Містечко має мера. Кілька найближчих містечок об’єднуються у комуну, якою управляє комітет на чолі з головою (щось на кшталт нашого голови райради). Щиро подивував стенд у мерії, на якому перераховані імена усіх мерів Вік-ан-Бігору, починаючи десь з 18 століття. Головний клопіт місцевого самоврядування – це звичайно ж гроші. Місцевий бюджет утворюють надходження від держави, місцеві податки та інвестиції. Ми, як мені здається, здебільшого розраховуємо на бюджетні кошти, хоча їх зажди бракує. Зрозуміло, що державного фінансування не вистачає і французьким комунам, а надходження від місцевих підприємців незначні, адже там переважає малий та середній бізнес, який також, як і в Україні, потерпає від збільшення податків. Тому основна надія на залучення інвестицій. Фактично, комітет комун і займається пошуком потенційних інвесторів.

Звичайно, місцева влада орієнтована, у першу чергу, на подолання безробіття. Нам точно назвали кількість створених за останній рік робочих місць (щось не більше десяти). Вразило те, наскільки дорого вартує створити робоче місце. У комітеті комун нам похвалилися, що планують залучити компанію, яка побудує завод з виробництва метану вартістю у 25 млн. євро, який дасть аж 25 робочих місць. І це вважається хорошим показником. Ті ж, кому не вдалося знайти собі роботу у містечку, їдуть працювати до великих міст. Наша господиня, у якої ми жили у Вік-ан-Бігорі, - балерина, то ж щопонеділка вона їде до Парижу, де веде танцювальні класи, а у п’ятницю повертається додому. І такі випадки непоодинокі.

Не менше уваги приділяється і розвитку інфраструктури. Як зазначив голова комітету комун, тільки створювати робочі місця недостатньо. Потрібно також забезпечити і дозвілля, адже у протилежному випадку потенційних працівників, особливо молодь, не втримати. Напевно, саме тому у містечку збудовано сучасний 3D кінотеатр, концертний зал, дитячий садок. У приміщені комітету обладнана кімната, яка забезпечує бажаючим можливість дистанційно навчатися в одному з навчальних закладів Тулузи. Вразила мультитека, яка має не лише цікаву підбірку книг та періодики, але й відео на різноманітну тематику, а також виставки творів місцевих художників, фотографів та поетів.

Ще однією особливістю місцевого управління є прагнення використовувати ті ресурси, які є найдоступнішими. Французи, як і ми, відчули суттєве подорожчання російського газу. Тому, з метою економії, у селищі побудували котельню, яка використовує залишки деревообробної промисловості, розвиненої у цьому регіоні. Це дозволяє обігрівати школи та дитячий садок.

«Не треба всі яйця складати в один кошик» - це, напевно, ще один принцип французького господарювання. Він полягає у намаганні одночасно працювати у кількох дотичних напрямках, по максимуму використовуючи усі можливості. Так фермер, чиє господарство ми відвідали, вирощує кукурудзу, будує елеватори і використовує їх не лише для зберігання власного врожаю, але й здає їх в оренду. А крім цього почав освоювати новий проект з виробництва сонячної енергії. Дахи господарських приміщень використовуються для встановлення сонячних батарей, а у маленькій прибудові знаходиться все інше обладнання. Залишки енергії фермер продає сусідам. Таким чином він має три джерела прибутку: власне вирощування кукурудзи, оренда елеватора та продаж електроенергії.

Схожу ситуацію довелося спостерігати і в ліцеї. Вони мають свою невеличку ферму, то ж продають молоко власного виробництва у місцевих магазинчиках. Це таке взаємовигідне співробітництво: ліцей має можливість підзаробити, а місцеві жителі отримують свіжу та якісну продукцію. Однак на цьому вони не зупиняються, і нещодавно розпочали будівництво невеличкого заводу по виробленню газу. Як сировину для цього планується використовувати залишки роботи ферми. А газ потім знову таки продаватимуть місцевим жителям.

Безперечно перевага тут надається маленьким підприємствам, не обтяженим тим, що у нас називається керівною ланкою. Кількість працівників коливається від декількох людей до кількох десятків. Так, фермер, про якого йшлося вище і який обробляє понад 100 га землі, працює зі своїм батьком та ще двома найманими працівниками. На винокурні теж працює лише кілька робітників, а на збір винограду набирають сезонних працівників. Вражає зала, заставлена бочками, кожну з яких власник щодня перевертає самостійно.

Така економія кількості працівників досягається, як на мене, завдяки двом чинникам. По-перше, це надзвичайно висока автоматизація процесу виробництва. Наприклад, усі процеси на фермі повністю автоматизовані сучасними технологічними лініями. Ми фактично не бачили працівників, а апарат для доїння одягається автоматично за допомогою лазера. Таким устаткуванням в Україні напевно можуть похвалитися лише великі агрофірми. По-друге, це утворення кооперативів, у які фермери щороку вносять певну фіксовану суму. Це дозволяє заощадити на менеджменті та маркетингу, адже потрібних спеціалістів наймає не кожен з них окремо, а кооператив.

Там немає прагнення до гігантоманії, але є розуміння того, що, якщо ти не розвиваєшся, то завтра тебе «з’їдять». Прикладом цього може бути кооператив «Маісадор», який розпочинав свою роботу як невеличкий кооператив місцевих фермерів, а зараз є міжнародною сільськогосподарською компанією з мільярдними оборотами, яка має свою філію у тому числі й в Україні. І до розвитку їх спонукає усвідомлення того, що у протилежному випадку прийде інша велика корпорація, а тоді більшість місцевих фермерів залишиться без роботи через свою низьку конкурентоспроможність.

Гордість за свою домівку у широкому значенні цього слова – це те, що вирізняє французів. Нам всіляко підкреслювати, що той чи інший продукт вироблений саме у цій місцевості, що він відзначений «червоною етикеткою» (особливе маркування, яке вказує на високу якість продуктів харчування). Обов’язковою частиною екскурсійної програми було відвідування місцевого базару, на якому фермери продають власноруч виготовлені сири, хліб та випічку. А ще особливим предметом гордості місцевих мешканців є фуагра – печінка качки, яку вигодовують в особливий спосіб. А наша французька господиня, пригощаючи нас молоком, наголошувала на тому, що воно прямо від корови (тобто непастеризоване) і запитувала, чи є у нас таке.

Прогулюючись по містечку, згадувала коронну фразу Ольги Фреймут з «Ревізору»: «Тут справді чисто». Взагалі, впадає в очі певний контраст у ставленні до власності. Майже не зустрічається огорожі навколо помешкань, будиночки відділені один від одного лише живою загорожею. Власник вже на власний розсуд змінює її висоту залежно від того, наскільки хоче зберегти свою приватність. Натомість поля, ліси та виноградники майже завжди огороджені.

Що ще вражає, то це гармонійність та доглянутість більшості будівель. Секрет цього виявився дуже простий. По-перше, вони намагаються максимально зберегти старі будівлі. По-друге, в кожній комуні приймається рішення, якого кольору мають бути будинки та дахи. А у сумі це створює цілісний ансамбль.

Гордість за своє стосується не лише матеріального. Французи цінують свою мову. Попри значну кількість туристів, ви майже не знайдете ні на вулиці, ні в магазинах написи англійською. Напередодні Євро-2012 тільки лінивий не обговорював англійську наших міліціонерів. У Франції теж дуже багато пересічних французів не знають англійської. Але чимало й знають. Для прикладу, голова комітету комун вільно говорить англійською та німецькою. Запам’яталася мені й продавець з місцевого супермаркету. Ні, англійської вона не знала. Але не полінувалася знайти працівницю магазину, яка говорить англійською. На жаль, наші сюжети про обслуговування іноземців поки що не такі оптимістичні.

Досить розмаїте ставлення французів і до своєї культури. З одного боку, чимало часу французи, особливо літні, приділяють різноманітним хобі, у них є хорові, танцювальні гуртки, вони вчаться грі на музичних інструментах та влаштовують художні виставки. У бібліотеці місцевих чиновників ви можете побачити книги з філософії, історії, соціології. З іншого ж боку, коли у Бердичеві під час відвідин французами України ми показували костел, у якому вінчався Бальзак, то хто це такий знали лише викладачі. Тому, напевно, вони й були подивовані тим, що ми знаємо, хто такий д’Артаньян, чия батьківщина знаходиться саме у Вік-ан-Бігорі.

Ось такі вони враження від провінційної сільської Франції…

А потім був контрольно-пропускний пункт на кордоні Угорщини та України. Співробітниця прикордонної служби зі щедрим макіяжем на обличчі російською (?) попросила пред’явити паспорти. А ще на тому КПП була тендітна дівчинка-прибиральниця, одягнена в одяг, в якому сільські жіночки зазвичай пораються по господарству. Ось таке воно – обличчя моєї Батьківщини. Поки що.

Фото О. Музики