Коріння дискримінації

Якось в одній соціальній мережі я натрапила на фото, яке за тиждень набрало майже 17 тисяч «лайків» та викликало цілу бурю обговорень. На фото була зображена молода, але стомлена жінка, яка сидячи в доволі небідній кімнаті (судячи з інтер’єру), годує грудьми двох немовлят-близнюків та одночасно … чистить картоплю. Левову частку в обговоренні займали пости на кшталт: «супер J», «ай, маладец», «счастье какое!», «только наши женщины на такое способны»  і т.д. 

Зрідка траплялися запитання «А що в цей момент робить її чоловік?», на які тут же знаходилась відповідь: «На роботі гроші заробляє!». Поспостерігавши за форумом декілька днів, я навіть декілька разів кинула свої «5 копійок»: «А чому той, хто це фотографував, не почистив картоплі?...», «Невже це нормально – коли жінка є інкубатором та кухонним комбайном водночас?». Але мене закидали звинуваченнями: «Ты, значит, старая дева и не понимаешь женского счастья». В основному так реагували жінкиз Росії та України. І це доводить, що жодні закони і квотування не допоможуть, коли суспільство має такі стереотипи. Так, це загальна тенденція.

Успіхів чекають від чоловіків. А жінки привчені вважати себе інтелектуально нижчими. Навіть в США  та Західній Європі. Але там принаймні ведеться робота, щоб змінити ситуацію. Наприклад, в Німеччині дітей у школах вчать обмінюватися традиційними ролями – хлопчиків у їдальнях вчать готувати, а дівчат в майстернях столярують, а потім навпаки. (О, я пам’ятаю ці ненависні уроки трудового навчання, коли нас примушували одягати дурнуваті хустинки й фартушки! Як я заздрила хлопцям!).

В німецьких шкільних підручниках наведені приклади, коли Ганс може працювати продавцем або медбратом, Клара – техніком чи конструктором. В нашому букварі мама дотепер миє раму, а тато читає газету… Можливо, тяга до господарювання в дівчинки закладена в генах, але куди більш імовірно, що її з дитинства просто привчали до «жіночих занять». І в такої дівчинки менше амбіцій в отриманні хорошої освіти або самоствердження в соціальній царині.

Наші підручники написані чоловіками про чоловіків. Навіть термінологію суспільство прийняло чоловічу. Чомусь навіть у питаннях дитинства говорять «всиновити» дитину. Я вже не кажу про шанси жінки потрапити в парламент, якщо вона не дочка, дружина чи сестраякогось олігарха-високопосадовця. До речі, у нашому парламенті такі гламурні домогосподарки добре підігрують своїм мужланам-господарям. Їхні величезні внутрішні комплекси ніколи не дозволять їм зрозуміти, чому справжня політична лідерка з Європи (приміром, Ангела Меркель) може обходитися без шалено дорогого одягу, дизайнерських сумок та інших «атрибутів» і при тому мати величезний вплив на світ.

В нашій країні є ще величезна проблема щодо дискримінації людей похилого віку. Термін «ейджизм» народився в США і означає дискримінацію за віковою ознакою, заборонену в будь-якій країні. Це одна з найбільш частих причин відмови в прийомі на роботу. Залишивши в спокої юридичні та економічні аспекти цього явища, зупинимось на психологічних. Якщо керівник організації висуває вимогу приймати працівників лише до 35 років, це можне означати, що всередині нього живе все ще маленький зляканий хлопчик, для котрого будь-який дорослий – джерело приниження, страху та почуття неповноцінності. Такий-от життєвий досвід. Презирство до старшого віку – це ненависть до самого себе.

Звісно, великим чинником у формуванні дискримінаційного відношення зіграла політика держави в 90-ті роки, яка продемонструвала не тільки матеріальне, а й морально-ідеологічне нехтування гідністю старшого покоління. Обман з пенсійними пільгами, грабунок із вкладами, зрештою, жебрацька пенсія, яка унеможливлює присутність самоповаги. А відношення до пенсіонерів чиновницького апарату? 92-річний ветеран війни, щоб отримати законну путівку в санаторій, ходить збирає якісь безкінечні довідки, і при тому вислуховує зневажливе «І чого вам вдома не сидиться в такому віці» від головлікаря, та інші кпини. Порівнюю наших стареньких людей зі згаслими жалібними поглядами та 70-річних італійських молодиць біля басейну турецького готелю. Досі не можу забути їхні короткі шорти, вигадливі капелюшки та майже непристойний радісний сміх і щебетання. І з болем думаю про знайому бабусю, яка живе у власному (заробленому важкою працею) будинку із дочкою і заміжньою внучкою, віддає добровільно-примусово свою пенсію і щодня терпить презирливе ставлення, вислуховує постійні крики, докори, образи.

Рей Бредбері, геніальний американський письменник, говорив: «…діти є діти, а старі є старі, і між ними прірва. Вони не можуть уявити собі, як міняється людина, якщо не бачили цього на власні очі» («Кульбабове вино», роман). Колись молода і сильна, впевнена, амбітна людина стала немічною,  боязкою, забитою… Скільки таких бабусь і дідусів доживає (не живе, а доживає) свої життя таким чином? Справа не тільки в матеріальному становищі (хоча дійсно гроші дають гідність), а в ставленні. І ми маємо наразі усвідомити: в нашому суспільстві в основному погане ставлення до людей старшого покоління. І цей вид дискримінації ще ганебніший і обурливіший за сексизм. Постає питання: що робити? Адже мова йде про наше з вами майбутнє.

Як тренери ми не маємо оминати цю тему. Вправи, які допомагають знайти позитивні моменті в поважному віці, рольові ігри, обговорення власного образу літньої людини, а також пропаганда ЛЮДЯНОСТІ – і, можливо, малесенькі кроки поступово перетворяться у великі зрушення.

15.05.2012 - Техніка продажу. Чи це головне?