Статті автора
Шановні колеги!
Беручи до уваги пропозицію Надії Стець щодо обміну досвіду між тренерами, вирішила поділитися своїм баченням роботи з людьми що мають інвалідність. В компанії я сім років, і чотири з них провожу тренінги по центрах зайнятості і з особами з інвалідністю у Львівській області. Люди, які проживають в різних областях, мають деякі відмінності в ментальності. І тому, моє бачення не є обов’язковим для людей у ваших регіонах.
Для себе, в роботі я умовно орієнтуюся на дві групи осіб з інвалідністю.
Перша група – це ті, хто мають інвалідність від народження, або інвалідність, отриману в ранньому віці. Як правило, вони відкриті, без претензій, усміхнені, відчувають радість просто від того, що живуть.Я мала можливість працювати з ними в організаціях для інвалідів. Вони вдячні за все! І я деколи думаю: це ж треба, фактично, обділені долею, з серйозними вадами, ці люди мають в серці стільки любові! Нам треба в них вчитися так радіти та любити!
Друга група осіб мають набуту інвалідність, пов’язану з профзахворюваннями, з нещасними випадками або захворюваннями внутрішніх органів. Це абсолютно інша категорія осіб, що кардинально відрізняється від першої. До речі, таких осіб в ЦЗ Львівської області, за моїми спостереженнями, більшість. Так як ці люди стартували в житті на тих рівних умовах з іншими, то, потрапивши в ситуацію, що привела їх до інвалідності, відчувають велику несправедливість долі, а тому зневірені, роздратовані і гнівливі (особливо, якщо працедавці їх обманули, примусивши написати звільнення з роботи за власним бажанням…). В цій групі особливо виділяються чоловіки середнього віку, які фіксовані на несправедливості в країні, некоректності політиків, не можуть прийняти економічного та політичного стану в державі. Навіть до працівників центрів зайнятості часто виявляють негативне ставлення, говорячи, що вони недостатньо роблять для їх успішного працевлаштування.
Їх можна зрозуміти, адже більшість з цих осіб не бачать в своєму майбутньому бажаної роботи, отже і нормального доходу. До речі, самі робітники ЦЗ говорять, що фактично, в західному регіоні вакансій дуже мало, а якщо і є, то це одинокі робочі професії, які вимагають певного фізичного навантаження, отже і здоров’я, якого немає. Це – загальна картина, хоча, звісно, не без винятків.
Жінки-інваліди, за моїми спостереженнями, швидше приймають свою інвалідність, до того ж, як жінки, вони можуть реалізуються в сім’ї, тому живуть для дітей, онуків. Серед цих осіб частіше зустрічаються такі, які, досягнувши передпенсійного віку, вже і не планують працювати. Але мова не про них.
Коли переді мною постало питання, а як будувати тренінгову роботу з особами з особливими потребами, я прийшла до висновку, що їх треба повертати до загальнолюдських цінностей, моралі, до того, що є важливим та вічним, а що тимчасовим і плинним. Люди збиті з толку цим життям і засобами інформації, де в основному домінує негатив, та пусті обіцянки політиків…тому інформація про радість буття, смисл життя, про здатність брати відповідальність за те, що з нами відбувається, на себе і т. п. сприймається із задоволенням, як ковток свіжого повітря.
Звичайно, що така інформація подається логічно вплетеною в тему тренінгу. В результаті, як правило, учасники після закінчення тренінгу ідуть задоволені, дякують, записуються на наступні тренінги. Я і сама відчуваю потребу розібратися і в собі, і в навколишньому світі, тому також отримую задоволення і від пізнання, і від проведення тренінгу.
Сподіваюсь, що і ви, колеги, так само поділитеся своїм баченням проведення тренінгів для неповносправних, адже, як на мене, це одна з найнепростіших категорій учасників.
14.05.2014 - Мої міркування стосовно того, як діяти в критичній ситуації
23.12.2011 - Правда, це здорово!!!!!!!!
Додати новий коментар